Віце-президент ПАТ «ХК «Київміськбуд» Степан Кударенко розповів порталу про нерухомості ABCnews, як на прикладі EC Україні вирішити проблему житлового соціального забезпечення.
Соціальна політика цих країн сильно відрізняється одна від одної. У США і Великобританії самі основи державної політики не передбачають довгострокових соціальних програм будівництва житла. У Німеччині та Франції такі програми існують вже довго, але дають результат зі змінним успіхом. У разі великих криз – як війни або економічні спади – всі уряди проводили соціальну політику в житловій галузі. Тому цікаві ті соціальні програми, які уряди застосовують у мирний і стабільний час.
У США є два варіанти вирішення проблеми з дешевим житлом. Власники житла можуть отримати від уряду компенсацію різниці між ринковою ціною на їх житло і низькою платою за неї бідним орендарем. Другий шлях – уряд щомісяця виділяє субсидії бідним сім’ям для оренди житла. В цілому ринок житла будується і фінансується приватним сектором. Відповідно, фонди і компанії мають різні за вартістю програми будівництва житла. Державні кошти не залучаються. Тому, якщо бідний ставав більш платоспроможним, то він або, проживаючи в соціальному житлі, платив за нього справжню ринкову ціну, або купував нове власне житло, вибираючи собі програму або житло на свій смак і розмір кишені.
Соціальне житло в США вирішує проблему забезпеченості житлом. Однак сприяє розвитку проблем з посиленням криміногенності і маргінальності бідних. Адже їх концентрація в будинках соціального житла не сприяє розвитку сімей, встановлює соціальні бар’єри з людьми з інших районів міст, що належать до середнього класу або багатих.
У Німеччині житлові програми дешевого житла змогли вирішити післявоєнні проблеми його відсутності. Держава надавала кредити забудовникам для побудови такого житла. Згодом були введені субсидії і компаніям, і орендарям. Розвиток економіки і зростання багатства зменшив політичну підтримку соціальних програм житла в 80-х рр. Терміни угод між урядом і забудовниками закінчилися і останні не несли соціальних зобов’язань. З 90-х рр. орендарі вже платили ринкову ціну житла.
Ліволіберальні уряду на межі століть давали дешеве житло мігрантам з не європейських країн, що сприяло розгортанню гетто і міжрасового протистояння в Німеччині. З 2002 р напрямок соціального житла було змінено і спрямовано на вразливі групи населення – багатодітних та одиноких батьків.
Значна частина людей в Німеччині живе в орендних будинках. У Гамбурзі, наприклад, таких людей близько 80%! Це – поганий приклад для наслідування.
Франція також пройшла шлях активної державної підтримки соціальних житлових програм, які, з часом, були замінені на адресну допомогу малозабезпеченим. У 70-і рр. держава займається реконструкцією існуючого житла. Держава встановлює фіксовані ціни на соціальне житло, а компанії отримують податкові пільги або дешеві кредити на діяльність. Франція також переживає ряд проблем, пов’язаних з концентрацією бідних в районах соціального житла: криміналом, проституцією, розповсюдженням наркотиків, расовими злочинами проти корінних жителів міст. Зокрема, в Парижі за останні роки було кілька бунтів африкано-арабських мігрантів проти парижан.
Як бачимо, соціальне житло вирішує проблему нестачі приміщень для бідних. Однак консервує проблеми бідних мігрантів, формуючи у них культуру життя в розрахунку тільки на допомогу держави.
Існування проблеми великого браку житла вирішується тільки державними програмами будівництва дешевого житла. Люди або його купують, або орендують за низькою ціною. Компанії стимулюються податковими пільгами. Згодом держава зупиняє такі програми через насиченість ринку житлом. І надає адресну допомогу.
Держава і громадські організації задіють інші механізми для виведення громадян з бідності. Як показала практика західних держав, расові гетто не зникають внаслідок політики інтеграції та мультикультуралізму. Навпаки вони перетворюються на свого роду окремі країни в країні.
Для України важливий досвід Заходу в двох питаннях. Бідність і відсутність державних програм соціального житла повинні підняти питання про політичну підтримку таких програм. Пільги, субсидії повинні дати можливість, особливо молоді, купити за невисокі ціни власне житло. Причому треба врахувати, що такі програми не повинні концентруватися тільки в мегаполісах. Будівництво житла в сільських районах або в малих містах також буде чинником соціального і економічного розвитку аграрного ринку. Зазвичай з паралельним розвитком самого ринку.
Соціального житла потребують і гнані війною переселенці. Держава, по суті, за ці роки нічого не зробило для цих людей. Вони кинуті напризволяще. Зате їх людський потенціал є причиною вкладати гроші в будівництво дешевого житла на покупку або оренду з правом подальшої покупки. Це зніме соціальний і політичний тиск на міста і регіони такого переселення.
Бідність в Україні не перешкоджає іноземній міграції. Вона набагато менше, ніж на Заході. Однак скандальні заяви заступника міністра юстиції Пєтухова про необхідність взяти частину мігрантів з ЄС в Україну свідчить про те, що є загроза мультикультуралізму і в Україні. Житлові програми для громадян при підтримці держави та участі в них приватних компаній допомогли західним країнам, так чи інакше, вирішити проблему з житлом. Сподіваюся, в Україні буде створена така програма для українських громадян.