Історія, як на честь жінки назвали в Україні будівельний завод, зовсім не романтична. Ім’я Світлани Ковальської Завод залізобетонних конструкцій носить тому, що саме їй вдалось підняти і вивести в лідери будівельної галузі це потужне підприємство. І знадобилось для цього лише 11 років. Сьогодні – два десятиліття по смерті Світлани Володимирівни…
Всі, хто розповідав нам про Світлану Ковальську, стверджували, що була вона людиною яскравою – сильною, вольовою і дуже відповідальною. Донька Інна згадує, що на відміну від багатьох людей, які часто працюють, щоб просто виживати, Світлана Володимирівна дійсно любила свою роботу, відчувала себе єдиним організмом з нею.
«Дуже часто їй снився завод,- розповідає Інна Ковальська. – Були й нічні жахіття про аварії на ньому. Коли я була маленькою, пам’ятаю, що якось подзвонили сповістити про пожежу, а вона вже була до цього моменту вдягнена, бо відчувала та передбачувала це».
Робота, улюблена родина і книги, книги, книги. Зі слів рідних і друзів, Світлана Ковальська, дуже любила читати і могла дати відповідь на будь-яке питання з літератури та мистецтв. А ще любила куховарити, поратись у городі і подорожувати. Здавалось би, набір звичайних жіночих захоплень, але ж при цьому Світлана Володимирівна керувала потужним заводом. Переважна більшість працівників – чоловіки, суворої вдачі і міцного слова. Як згадує Наталія Броницька – кранівник цеху №4, коли побачила, що директор підприємства – жінка, дуже здивувалась. «Вона була досить ефектна, розумна та приємна жінка, і одразу мені сподобалась. Вміла спілкуватися як з жінками, так і з чоловіками. І на місце могла поставити, коли треба».
Поставити на місце, а частіше – допомогти, навчити, і навіть розрадити. Марія Мидловець – майстер ремонтно-механічного цеху «ЗЗБК ім. С.Ковальської» пропрацювала зі Світланою Володимирівною 7 років. Згадує, що не тільки за робочий процес хвилювалась директор, а й про сімейні справи своїх підлеглих. А от Наталію Алєксєєнко – інженера відділу забезпечення – найбільше вразила саме працьовитість Світлани Ковальської: «Мене тоді дуже вразило, що жінка тягне на собі таке велике підприємство. Вона практично все своє життя провела на заводі. Мало не всю ніч працювала».
«Знаєте, – говорить донька Інна, – мама була керівником, але суто на роботі, вдома – ніколи. Можливо, у неї просто сил не вистачало керувати ще й рідними. Їй завжди простіше було зробити щось самій, ніж доводити комусь, що це потрібно зробити. Вдома вона була дещо іншою – м’якою, доброю та турботливою. Я, наприклад, не любила писати твори, це не моє. І завжди просила маминої допомоги у цій справі. Коли письменник їй подобався, вона одразу сідала писати, та якщо ні (як це сталося із твором Чернишевського «Що робити?») – навідріз відмовлялася. Не дивлячись на мої вмовляння, мама залишалася непохитною. Я тоді до останнього плекала надію, що все ж таки вмовлю її. Але на моє: «Мамо, що мені робити?», вона з гумором відповіла: «Спати на цвяхах». Після цього я зрозуміла, що твір мені доведеться писати самій.
Її не стало саме 15 травня, 20 років тому. Звільнена з заводу у зв’язку зі смертю…
(за матеріалами прес- служби ПАТ ЗЗБК ім. С. Ковальської)